Українська акторка та громадська діячка Ірма Вітовська, відома своєю принциповою позицією щодо культурної політики під час війни, несподівано висловилася на захист російської колеги Олени Веліканової. У центрі дискусії опинилося питання «колективної відповідальності» та можливості для громадян країни-агресорки бути частиною українського культурного простору, якщо вони зробили свідомий вибір на користь правди.
Принципи проти емоцій: чому виникла суперечка
Тема російських митців, які переїхали до України або відкрито підтримують її після 2014 та 2022 років, залишається однією з найбільш гострих у вітчизняному суспільстві. Ірма Вітовська, яка тривалий час виступала за повний розрив культурних зв’язків з РФ, цього разу зробила важливе зауваження. Вона наголосила, що в будь-яких правилах існують винятки, і Олена Веліканова, на її думку, є саме таким випадком.
Веліканова, яка ще до початку повномасштабного вторгнення демонструвала проукраїнську позицію, наразі стикається з великими труднощами у своїй кар’єрі. Вітовська підкреслила, що акторка фактично змушена будувати свій творчий шлях в Україні з нуля, відмовившись від колишнього життя, привілеїв та популярності, які вона мала в Росії.
Чи можливе «повернення» в українське мистецтво?
У своїх інтерв’ю Вітовська звертає увагу на кілька ключових факторів, які, на її погляд, дозволяють говорити про підтримку таких людей:
- Повна відмова від російського контексту в професійній та особистій діяльності.
- Відкрите засудження дій режиму та окупації українських територій.
- Готовність проходити через тривалий процес соціальної та професійної адаптації, не вимагаючи особливих умов.
Вітовська зазначає, що Олена Веліканова усвідомлено обрала складний шлях, ставши «чужою серед своїх» у себе на батьківщині та зіштовхнувшись із недовірою в Україні. Для української акторки це є свідченням щирості намірів, а не спробою просто змінити «ринок збуту» заради комфорту.
Позиція Вітовської викликала неоднозначну реакцію в соцмережах. Частина аудиторії погоджується, що людські вчинки мають важити більше, ніж паспорт, тоді як інші залишаються непохитними, вважаючи, що під час війни не може бути місця для росіян на українській сцені чи знімальних майданчиках. Сам факт того, що впливова українська акторка публічно підтримала колегу, свідчить про початок ширшої дискусії щодо того, як українське суспільство буде інтегрувати «хороших росіян» — і чи готова країна взагалі йти на такі кроки в майбутньому.
Це питання залишається відкритим, адже кожен подібний кейс вимагає індивідуального підходу та перевірки часом. Поки що історія Веліканової залишається лише одним прикладом того, як важко знайти баланс між справедливим гнівом до ворога та здатністю розрізняти окремих людей, які обрали сторону світла в темні часи.
